Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

нетутешній якийсь, спокій, зведений до низького сріблястого неба профіль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзі перед тим одержаного: «Звикаю до свого нового стану, але потребую ліків. Згоден на лікарню, тюрму, лоботомію», – щось тут було не те, і коли, по кількох годинах, як уже погасили, як відверещали, відблимали по снігу синюшними сполохами пожежки, а слідчий ще не приїхав, і компанія, вся ще в зашпорах збудженого сміху, кашлю, сякання – перший шок пересівся, й належалось відпружитися, – додавлювала заготовлену, було, під шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, після всього, фліґелі – вже мало що не родина, ох братці, ну ні фіґа собі, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, – і він зненацька поліз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичаків: купив уранці на ринку, як їздив по м’ясо, думав, зізнався кротко, влаштувати невеличкий феєрверк, – вибух нервового реготу стряс фліґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, і влаштував, – як це тобі вдалося? ти хоч слідчому, чуєш, не показуй, – склав зморшки в усмішку, розвернувся до неї, підваживши коротким, кинджальним зблиском мішкуваті повіки: «Може, ти хоч так мене запам’ятаєш», – того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. І нічого не встановило слідство, геть-таки нічогісінько, – просто вирвався звідкілясь дух вогню, ким? чим випущений? – вирвавсь і дев’ять місяців гнався за нею, вже по американських широтах, в кухні, надто поночі, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сірчаний запах – чи то газ витікав? – сковорідки з гюрзячим шипінням плювались їй на ноги киплячою олією, опіки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетів-таки, повідкривалися, мов стиґми, прости Господи, – він сам заліплював їй пухирі на литках віддертою від яєшної шкаралущі плівою: «Посидь так, хай підсохне», – і лишалась сидіти перед телевізором, покірно вклавши на coffee table[35] свої нерівно попідсмалювані сирі ковбаси, вже цілком визуті з усякого еротичного чару, – і врешті, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись із квартири, перетвореної за час їхнього співжиття на залютований бокс густо встояного, аж ніби видимого темно-бурого чаду, – куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась переміна, – тоді, на прощання, вогонь повернувся у своєму первісному вигляді: була сама, готувала в кухні вечерю, із уже звичним відчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот із майстерні, щось там обшкрібала, спиною до плити, і враз озирнулась, як од поштовху, – конфорка під каструлею палахтіла вже замалим не до стелі, і вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтішне гоготіння, з яким цього разу була сам на сам: fіre alarm[36] чомусь мовчав, як паралізований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої миті, машинально, не рознімаючи зціплених п’ястуків – у лівому потім виявила затиснуту цибулячу лушпайку, – ринулася збивати полум’я трапленим попідруч рушничком – воно ж, несите, зраділо, мов на це й чекало, рушничок зотлівав їй у руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнілими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води – одну кварту, другу, третю, – засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухні з обгорілою ганчіркою в опущених руках: ні, Господи, не витримаю, уже не витримую! – і так справдився її сон – давній, минулорічний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздоріжжі, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює під ним багаття, черконувши сірником, і от – мить! – деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, і там, де перед хвилею деревцятко мінилося світляною зеленню на тлі неба, стримить гіркий, зчорнілий кістяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю. «Розпукнуте дерево в голім ряду – / Куди ж ти, дурненьке, спішило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пістрява трава не замшила, / Ще вітер весняний чаїться, як миш, / Під віттям, насторченим в мітли, – / А ти вже зітхаєш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на світлі! / Навспинячки тягнешся, бідне дитя, / З усіх своїх соків і нервів – / Аж чути, здається, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлі…» – спершу був цей вірш, також недописаний – а слабó було дописати, до кінця додумати – слабó? – потім той сон, потім – усе, що було потім. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, – тільки жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе). Хто б оце сказав – вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє – викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? І якщо це справді так – якщо ми, сліпі шаленці, самі програмуємо життя наперед, раденькі, що дурненькі, – що так кльово написалося! – робимо його таким, яким воно є, – то який же це страшний дар, Господи, – наче бомба в руках п’ятилітка, – і як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я ніколи досі не боялась по-справжньому – не зовнішніх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввірятися власному хисту. Я більше не вірю, що він – у Твоїй руці.

Зглянься наді мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втікає до бібліотеки – головно на те, аби не лишатися в хаті, де розпач підстерігає її в западаючій тьмі, щоб накрити з головою чорним мішком, – але й бібліотека не рятує: жодне з тих, більш або менш талановито виписаних і оправлених у фоліанти з постираними корінцями чужих життів, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, від підлоги до стелі, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кілометраж у пошуках нав’язаного собі самій тома, – наче на вселенському цвинтарі (сіре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сірих надгробків, і хоч знаєш, що під кожним зачаївся небіжчик, готовий, іно погукають, вихопитися наверх, прибравши живісіньку й повнокровну стать, але сама ця астрономічна кількість зводить нанівець будь-який смисл вибору когось одного: скількох із них, справді, ти потрапиш на своєму віку воскресити, і скільки таким робом воскрешених прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш – і це щонайбільше! – долучитись до їхніх монотонних лав ще одним малопримітним томиком, а вклеєні на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due[37] безсторонньо реєструють абсурдність цілого цього заняття: згідно з ними, за двадцять років у Гарварді ти виявилася п’ятою, хто випозичав «Брифінґ із сходження в